Ґустав Ландауер та його "народний анархізм"

Ґустав Ландауер (1870-1919) - німецький анархіст часів німецької Листопадової революції. 2 травня 1919 року він загинув смертю мученика під час падіння Баварської Радянської Республіки. Його анархо-соціалістичні погляди, вочевидь, можуть бути розглянуті як надійне підґрунтя для того, що нині звемо "народним анархізмом". Погляди Ландауера найвлучніше можуть бути описані як критичний та реалістичний ідеалізм. Він не віддавався повністю ані ідеалістичним міражам, ані матеріалістичній омані.

Народ та Спадок

На противагу більшості соціалістів свого часу, Ландауер ніколи не вважав, що людство зможе досягнути вищого ступеня життя за допомогою розвитку технологій та наки. Він не покладався на думку про те, що "поступ" буде механічно досягнутий, а був прибічником вічного оновлення. Народи не мають віку, вік має їх культура. У певний час кожна культура втрачає безповоротно свою життєву силу, застигає й слабшає. Через це народи, що колись берегли власний спадок, впали в стан "спокою" та забули, куди вони йшли, що вони знали та що зробили, до дня, коли будуть відроджені новим духом.

Коли цей новий дух з’являється між народами як дійсна непохитна правда, люди стають пов’язані взаємоповагою та любов’ю. Таким чином людське життя піднімається до вищих способів устрою та нового розквіту культури. В такі часи бажання з’єднатись із народом панує над особистим. Устрій громадського життя, описаний Ландауером як "спільнота спільнот", є природнє з’єднання невеликих, самоврядних та діючих у мірі власних сил одиниць, що в свою чергу з’єднані у більші одиниці. Такі часи великої культури означуються новим духом, живильним для "потоку життя", в котрому відносини здорові та буття гідне.

Такі часи завше передують щаблеві, на котрому дух співжиття панує. На такому щаблеві окремі високі особистості не здіймаються над загалом, бо суть життя однакова. Високі особистості виходять із надр суспільства й загального духу усіх людей, тому люди не витріщаються на них як на "дивовижних тварин", а вбачають у них природні плоди дерева народу. Такі спалахи рідко стаються протягом багатої та нескінченно довгої історії людства. Під час цих спалахів нема потреби у взірцях, нема тяги до нового, бо дух, що дає сенс життю, втілений у всіх своїх проявах.

Після такого часу рівноваги невблаганно настає час занепаду. Руйнівні сили, присутні в кожному народі, то жорсткі догми, пануючі над живим духом. Вони убивають живий дух , бо люди чіпляються за одну й ту ж догматичну форму. Механізми типу Держави протягом всього свого існування містять панування та механічно жорсткий централізм. Через поширення загального занепаду їх погані сторони стають іще гіршими, поки вони (держави) зростають у силі. Серед загалу дух, що зв’язував людей у справжню спільноту, зникає. Коли життя у спільноті більше не живить людину, вона стає відчуженою та самотньою. Цей процес оманливої індивідуалізації з одного боку та розпорошення громади з іншого веде до обдурення загалу. Такий загал стане народом знову лише коли нова культура розквітне.

Поступ та Революція

На противагу найреволюційнішим марксистам, Ландауер беззастережно відкинув "Дух часу". Запеклі антикапіталісти штибу Леніна, Рози Люксембурґ та Карла Лібкнехта підтримували зростання великої промисловості та вбачали у відповідній їй механізації "поступ" в дусі Маркса. Їх "поступ" не був чимось, крім "поступу" буржуазії. Роздуми Ландауера не були засновані на історичному матеріалізмі, що робить із розвитку технологій мірило поступу. Він не вбачав у розвиткові Західної цивілізації з часів Відродження безпрецедентного тріумфу. Ландауер мав власне мірило поступу. Не шукав поступу у матеріалістичних поняттях, а вимірював життя за змістом, котрий люди вкладають у їх взаємопов’язаність. Теперішній "Дух часу" (було "Zeitgeist" - прим. Віталій Шукач). він вважав ерою культурного занепаду, зростання відчуження та руйнування.

Тим не менш, Ландауер не вірив у "вічне прокляття" на людстві. Він вважав зміни через оновлення законом життя. Крізь загибель може народитись нове зростання, та через розпад нова сила може пробитись. Є лише один дух, що може спричинити підйом народу знову: дух справедливості у громадському житті. Ландауер бачив соціалізм не лише як можливість уникнути злиднів та несправедливості до пролетаріату, а також як можливість оновлення всього людства. Лише це могло б зупинити його загибель та відчуження.

Ландауер вважав революцію постійно повторюваним феноменом, крізь який суспільство може уникнути загрози культурного закостеніння. Оскільки Західна культура загинула, Захід в основному вижив через насильство та централізовану владу Держави. Під час такого періоду Західний загал також прагнув волі, що сильно виявлялось під час революцій. Тим не менш Ландауер розглядав революцію як стрибок до духовного відродження. Потяг до життя, задушений у буднях, виривається на волю у дні революцій.

Хоча Ландауер був впевнений у відновній функції революції, він не вбачав у ній шляху до соціалізму. Згідно з ним, велика сила соціалізму у творенні, у мирній відбудові. Коли революція знищить старі твердині та застарілі форми життя, її творчі сили будуть достатні для існування та розвитку (вільного) суспільства.

Погляди Ландауера на соціалізм були реалістично-ідеалістичні. Реалістичною була його думка, що потяг до соціалізму виріс із соціальних відносин та неможливості, до котрих нас привів капіталізм. Його ідеалізм полягав у переконанні, що поруч із соціальними умовами інша сила геть іншої категорії необхідна до народження соціалізму: творчий дух, що зможе створити нові відносини між людьми. Для Ландауера соціалізм не був абсолютом. Природнє почуття братерства між сусідами та колегами він визнавав за дієву силу, що дає сенс життю та світові. Соціалізм будується не на певному способі виробництва чи певній технології, а на глибокому та  благородному прагненні в людській природі: соціальних інстинктах та соціальних почуттях.

От за який соціалізм Ландауер боровся протягом багатьох років життя та за який врешті-решт помер мученицькою смертю.

Джерело: Volksanarchistisch Kollektief.