Шукач!

Знаєш, я думаю, десь у паралельному світі у нас будиночок у селі поруч. Саме так, спільні сад, кухня та покої. В тому будиночку майстерня, дитяча кімната на цілий поверх, закуток із комином... І тераса, де можна засинати, розглядаючи зоряне небо, поки нашим волоссям грається вітер. До нашої оселі збігаються звірі, злітаються птахи. Там є життя, але немає кліток. Крім нас, там живе зграйка наших яснооких дітей. Вони малюють, майструють, їздять верхи на собаках та ловлять котів. Але в інших світах, можливо, ми не народились. В деяких загинули не зустрівшись. В деяких ми покалічені життям. В якомусь світі виживаємо на повоєнному згарищі, в котромусь - в умовах невпинної війни. Іноді мені здається, що все вищеописане краще за наше сьогодення. Тут у нас ані спільного майбутнього, ані будь-якого окремо. Лише життя кольору сухого асфальту. Гірше тільки тоталітарна тюрма.

Іноді, пізнього вечора повертаючись додому, зупиняюсь на старій набережній. Саме там дме в обличчя справжнім духом Вінниці. Під ногами - розламаний асфальт, над головою - розбиті ліхтарі, перед очима - шлях із бурої води й очерет, труби ТЕЦ, безлад забудови Єрусалимки і плавучий генделик "Шкіпер", за плечима - смітник майданчика цирків, срібноверха церква та огидний автовокзал. Десь далеко ліворуч грає й співає музичний фонтан, і тисячі пустооких чинять до нього паломництво. Ми місто повних клубів і пустих музеїв. Іржавих спортмайданчиків і охайних генделів. Собачої отрути і отрути людської, отрути швидкої і повільної. Ми дякуємо владі за "Рошен" (за фонтан), за "Ниву" (футбол), за вай-фай без інтернету у трамваях, за дорогу на "Царське село", за пам’ятник на Театральній і ТРЦ на кожному кроці, коротше кажучи, "за існування нашої раси і майбутнє наших дітей". Іноді доводиться бувати у інших містах, більших, менших, старших, молодш