Я народився в місті N

Іноді, пізнього вечора повертаючись додому, зупиняюсь на старій набережній. Саме там дме в обличчя справжнім духом Вінниці.
Під ногами - розламаний асфальт, над головою - розбиті ліхтарі, перед очима - шлях із бурої води й очерет, труби ТЕЦ, безлад забудови Єрусалимки і плавучий генделик "Шкіпер", за плечима - смітник майданчика цирків, срібноверха церква та огидний автовокзал.
Десь далеко ліворуч грає й співає музичний фонтан, і тисячі пустооких чинять до нього паломництво.
Ми місто повних клубів і пустих музеїв. Іржавих спортмайданчиків і охайних генделів. Собачої отрути і отрути людської, отрути швидкої і повільної. Ми дякуємо владі за "Рошен" (за фонтан), за "Ниву" (футбол), за вай-фай без інтернету у трамваях, за дорогу на "Царське село", за пам’ятник на Театральній і ТРЦ на кожному кроці, коротше кажучи, "за існування нашої раси і майбутнє наших дітей".

Іноді доводиться бувати у інших містах, більших, менших, старших, молодших, східних, західних, сонячних, похмурих. І куди не приїду - всюди почуваюсь немов удома...