Публікації

Показано дописи з 2012

...я вмію з болю посміхатись...

Приємно буть веселим вкупі. Так гидко хмари гнать самому, шукати вихід з туги-згуби, не відкриватися нікому. Умієш вигляд мать веселий, журбою гризений водночас, коли тебе проклята меле, перетирає, нутро точить? Наш шлях - боротися до страти. Мій путь - це жити й не зламатись. Скрегочу, мучуся, мій кате. Я вмію з болю посміхатись. Мій вибір - волю воювати, свободу тисячам сердець. Не страшно жити і страждати, страшне - самотньо стріть кінець.

naperegon: Урсула

naperegon: Урсула : Найсвіжіші фото нашої обожнюваної киці-рисі Урсули.

Три засади незалежного спротиву

Зображення
Свобода, Рівність, Братерство.  Три споконвічних поняття, ворожих існуючому ладові. Свобода -

...зубами глушачи стенання...

Плюючи на усі змагання, стоптавши власні поривання, зневірившись у власній ролі, не захотівши більше болю, всю віру стратити.

Кропоткин о метафизике

Ввиду того непомерного увлечения экономической ме­тафизикой, которое мы видели в последнее время в со­циалистических кругах, этот вопрос представляет извест­ный интерес. Поэтому я постараюсь ответить на него кратко и возможно просто, избегая мудреных слов там, где их можно избежать.

Ад мракобісся

Зображення
Набився до мене спілкуватись малолітній шанувальник ордену тамплієрів. Запрошую читати наслідок з того.

14 тез про рідну віру

Зображення
1. Рідна Віра дана людині Природою. Кожна людина є рідновіром з народження. Рідна Віра не може суперечити власній природі людини, що її сповідує. 2. Рідна Віра не зобов’язує виконувати накази людей, книг чи будь-кого іще. Рідновір виконує накази Серця.

Іскрою, жеврінням, спалахом

Тремтінням у подиху, тріпанням вій у душу збентеження, жевріння сій. Зерно, що народиться світлом, теплом. Когось пригорнути ніжно крилом. Співати балади, дивитись у очі. Триматись за руки, пірнати у ночі, у місячнім небі душами плисти, в нічного безкраю зірки красти, красти й відпускати: додому лети! Що мені тая зірка, коли поруч - ти...

Буря внутри

Меня переполняет штормом моей злости.  Мне не нужно спасенье, я не познаю радости.  Агония сознания, болью сводит кости.  В момент твоей судьбы не загорюсь я жалостью.  Мой мир неинтересен, мне не нужны в нём гости. Потоком изрекания я извергаю гадости. Я ненависть в лицо тебе бросаю горстью. Людской облик потерян, я обитаю в хладности.

Що лишиться панам?..

Минають дні, минають ночі. Забути це не маю мочі. Через футбольні перемоги, відремонтовані дороги, я не загублю застороги про те, що пан - поборник мови, читач гарячої промови - за волю для людей - про слово. Бо коли люди стануть люди, як сонця в душах ми пробудим, мечами волю роздобудем, - нову систему складем так, щоб кожний русич був козак, що лишиться панам?.. Стодоли, склади та фабрики, престоли, так само - церкви та костьоли, усе народові! Ні кроку врагу новітньої епохи землі Вкраїни не дамо! На вищий шпиль підіймемо червоно-чорне знамено!

А я поезій не любив...

А я поезій не любив, топив емоції в стакані. Шаленим тоном говорив, зливав в повітря думки рвані й паперу справді не цінив. Аж поки почуття весняні усіх старих, все тих же слів дали нове використання. І став інакше світ звучати, інакші барви проявляти, інакше я до нього мовлю, інакше хвилю Духу ловлю, щоб чітко в слові передати. Втікає сон, блідіє світ, коли безвістя надихає, в удари пальцями штовхає. Не треба пам’яті в віках, я чхав на всю шкільну програму. За кров в міністрів бородах, боріть - поборете. В рядках кладу лиш це: дух ладу зламу.

Вдали от центров промышленности. [ФОТО, ВІДЕО]

Зображення
Старий мій пост на urban3p.ru . Роблю репост у відкрите місце. Об этом путешествии уже писал в Виварий. Решил переписать с привязкой к объекту и с большим количеством материала. Итак, запасшись энтузиазмом, выдвинулись из родного города. Пропустив нужный поворот, я превратился в эдакого "сусанина"... Зато ознакомились с местными достопримечательностями.

Я хочу знову закохатись...

Я хочу знову закохатись, на зорі-очі милуватись, Місяця холод споглядати, собою гріючи, тримати... Писати прозу та вірші, рядки лиш щирі та прості, як вітерець легкий, бездумні, мов вітер з Півночі, безумні. Триматись за руки вночі, любити літнії дощі, і рамки часу кленучи, один у одній танучи. Ніколи про кінець не думать, повітряні зводити замки, життя збираючи уламки, не мріять про великі статки, а лиш про щастя для нащадків. Про волю люду від отрути, від душ мерзенної облуди, від паразитів, що жирують - тої мерзоти, що панує. Виходить, потяги простії не мають сенсу без надії на світле завтра, на свободу для всенького людського роду. На кожен дім польоту думки знайдеться привід для грабунку. Усі ми знаєм, де жиєм. Чому все легко віддаєм?..

Три години та удар (Скінчиться 1.02)

Пусте сіре небо. Рання осінь. Іще вранці йшов дощ, земля піді мною забирає тепло тіла. Пріле листя, пожовклі кущі. Кілька місяців на втілення задуму. Дід мій - радіотехнік. Як добре, що йому все одно. Три години до часу дії. Йдучи містком, дивлюся у воду. От він, в брудній воді - погляд, котрого лякаються перехожі. Очі, котрими колись милувались, і котрі досі пропалюють наскрізь. Волосся, завжди зібране в хвіст. Обрізати - зарікся, а демонструвати - нікому. Ненавиджу людей. Борода ого-го... Мені подобається, хех. Стоп, "подобається" - почуття... Що за дурня? Не повинно бути такого. Повертаюсь на точку огляду... Середній тік перехожих - одна людина чи група на півгодини. До містка зовні прикріплений жовтий газопровід. Спускаю рукав куртки. На руці - безліч порізів. По одному на кожні 24 години очікування цього дня. З собою - схема, без корпуса, на шматку фанери. Класно, коли дід - радіотехнік. Розташовуюсь на березі за кущами. Ніхто не помітить людину в чорному через х