...зубами глушачи стенання...

Плюючи на усі змагання,

стоптавши власні поривання,

зневірившись у власній ролі,

не захотівши більше болю,

всю віру стратити.

Не запиваючи страждання,

зубами глушачи стенання,

вглядаючись у прірву долі,

в відкриті рани сиплю солі, -

цього не згладити.

Навіщо рватись і нестись,

для чого вмерти? Родитись

і знову йти, і знов плестись,

летіть, мов вітер, чи крастись,

в майбутнє ринути.

Та смерть не змінить сподівання

на справедливість, на світання.

Ми мрієм, сльози все ллючи.

Лупаєм ґрати, виючи.

Духу не згинути.