Зневіра та мрія

Перед нами стоїть питання.

З одного боку, український народ, як бачимо, сповнений руйнівного настрою. Існує думка, нібито нащадки козаків остаточно перетворились на бидло і не здатні підняти голів вище корита. Багатосоттисячні виступи Помаранчевої 'революції' та Євромайдану дають можливість цю думку не враховувати. Так, можете посилатись на дурників, слова котрих наводились у багатьох ЗМІ, про те, що євромайданівці стоять суто за вступ до ЄС, за ідеали демократії та транші МВФ. Натомість мушу навести іншу думку, з котрою, впевнений, багато учасників протестних дій погодяться: масове стояння на морозі почалось не з всенародної любові до кличтягниценюка, а із ненависті до Януковича, із усвідомленою недовірою до опозиційних лідерів, більшість яких уже побували при владі, і багато хто під різними прапорами.
Отже, маємо велику кількість громадян України, дуже незадоволених становищем себе, своєї родини та своїх співвітчизників, котрі готові висипати на вулиці із гаслами в руках, але всі ці сотні тисяч і мільйони голосуватимуть за триголову опозицію, причому велика частина протестно налаштованих розуміє, що прихід опозиції до влади не зробить життя простого українця суттєво кращим, ніж за Кучми чи Ющенка. Але вони голосуватимуть. Обираючи менше зло.

(під катом - далі)

З боку іншого, в Україні існує різнобарвна купа політичних об’єднань усіх кольорів: від анархістів-комуністів до неофашистів, від нових більшовиків до (!) анархо-капіталістів. І всі вони знаходяться у дивному стані чи то зародку, чи то занепаду. Найпотужніші з них налічують мізерні сотні малодієвих учасників. (Нагадаю: УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів) налічувала в листопаді 1917 близько 75 тисяч учасників, ОУН в часи польської окупації налічувала кілька тисяч учасників забороненої організації (!)). І зростання не помітно. Єдині зміни, притаманні полю 'радикальної позапарламентської політики' - це постійна поява нових та зникнення старих об’єднань, часто - перетасовка одних і тих же людей.

Часто буває, що світлоголова молода особа (16-19 років віку) стає до лав такої організації із 10-100 чоловік, спостерігає постійні чвари, збори на морозі, зосередженість на справах сиротинців-вишколів-екоакцій-забігів, розчаровується і йде геть. Молодь не затримується, а хто залишається - займається сиротинцями-вишколами-екоакціями-забігами і не замислюється над безглуздістю того, на що витрачає зусилля.

Спостерігається суперечність: народ розлючений на владу, крутить носом від опозиції, але і політичні радикальні об’єднання не спокушають (ВО 'Свобода', всупереч її образу неофашистів, є звичайною партією, що все краще вписується у стандарти європейської правої сили).

Отож: чому жодне радикальне політичне об’єднання сьогодні не має суттєвого впливу на народний загал, не налічує хоча б кількох тисяч учасників?

І таке питання є глобальним. Хто знайомий із інформаційним полем радикалів закордону, знає, наскільки скрутне становище у світі у цьому відношенні для радикалів всіх барв (окрім країн третього світу, де подекуди досі діють повстанські війська та партії старого виду, - становище тих частин світу найбільше наближається до сучасних анархо-теоретикам Європи та США). Понад те: великі політичні партії Заходу, фінансовані великим капіталом, сьогодні утричі-вчетверо менші, ніж 40-50 років тому.

ЛАВИ РАДИКАЛІВ ВИКОШУЄ ЛІНЬ. Лінь роздавати листівки. Лінь ходити на еко-акції. Лінь брати участь в організації маршу. Не лінь тільки на концерти ходити хіба що. І природа цієї ліні проста: люди не вірять в те, за що борються. Вони не вірять в те, що від еко-акції рідне місто стане чистішим. Не ймуть віри, що нібито марш пам’яті УПА покращить ставлення загалу до бандерівців. Не вірять, що стоянням на головній площі у десятиградусний мороз із плакатом 'Баба Яга протів' вплине на рішення влади.

Будучи учасником 'радикального підпілля', неодноразово чув вислови зневаги до 'пасажирів' (тих, хто прийшов у 'рух' на місяць-два, побув і зник). Чув безліч мотиваційних висловів про 'нашу історичну місію', про 'революційний поспіх', про 'спадок велетів минулого', іншу пафосну маячню. Не раз чув заклики, що всі чвари в 'русі' - тимчасові, а треба просто більше діяльності (сиротинців-вишколів-маршів-пікетів). Справді, коли маєш постійну справу - менше відволікаєшся на глибокодумні та широкі роздуми. Але це лише тимчасова відповідь на питання.

Із радикальних організацій стійкішими та, зрештою, сильнішими, є ті, котрі спромоглись створити власне невелике господарство, хоча б місце для зборів із дахом та стінами. Одначе постановка такої задачі перед організацією як головної загрожує перетворенням колись гордого 'протестного' руху на громаду населення сквоту (самозахопленого помешкання).
Із заздрості до 'великих' організацій іноді народжується думка про потребу зовнішнього фінансування. Тільки от якщо прапори на марші й сміттєві пакети на громадському прибиранні за кошт 'доброго' дядечка з грошима і у вишиванці, віри в справу особовий склад не набуде від того.

Двісті-сто років тому батьки анархізму Прудон, Бакунін, Малатеста, Кропоткін, Роккер - сподвигли тисячі людей брати до рук зброю під стягами взаємодопомоги та безпосереднього народовладдя. Всі ми чули про вплив анархізму на загал в минулі часи у Росії (та Україні), у Іспанії (мільйонна профспілка CNT), про Паризьку комуну, але мало хто чув про трагедію Хеймаркет, про справжню історію Першотравня, про 'Червоне дворіччя' Німеччини 1919-20, 'Трагічний тиждень' Каталонії 1908, участь анархістів у Мексиканській революції. І зараз триває боротьба сапатистів Мексики.

То були тисячі людей, котрі наклали головами за описані теоретиками мрії про вільне суспільство. Ті мрії були дуже яскравими. На свій час (початок XX сторіччя) Кропоткін створив цілісну ідеологію - комплекс поглядів, що був спроможний дати відповідь на будь-яке питання, поставлене в ті часи. (Не будемо тут вникати, чи дієві були ті відповіді. Не менш важливо, що вони були.)

Настало XXI сторіччя. Інтернет, 'тонка' криміналістика, камери відеоспостереження, споживацтво, атомна енергетика, польоти в космос. Сто років світ шалено змінювався. А анархізм - ні. Природньо тому, що анархо-комуністи сьогодення - не дух часу, а 'косплей' (наслідування). (Я не вважаю 'Червоний травень' 1968 і породжену ним постанархістську думку частиною традиції анархо-комунізму. Прим. автора.)

Агітатори-анархісти минулого були спроможні сперечатись на рівних із кращими правими інтелектуалами. Сьогоднішні анархісти в соцмережах переходять на тролінг та образи у відповідь на запитання про організацію розслідувань злочинів, керування атомною енергетикою, дослідження космосу - таких питань безліч.

Середній активіст анархістського руху не уявляє, який вигляд матиме бездержавне комуністичне суспільство. Більше того, навіть ключові їх учасники не уявляють. І саме через це, маю зухвалість припустити, анархо-організації не виходять із стану зародку.
До справді визвольної боротьби спонукає МРІЯ - чітко уявлена мета. Її в нас немає. Тому народ іде за опозиційними лідерами: вони пропонують чітко зрозумілу мету - повалення Януковича. І поки наша МРІЯ не народиться у працях новітніх ідеологів та письменників, усе марно.

Віталій Шукач