Чому світ нехтує курдською революцією у Сирії? (Д. Ґребер)

Серед пекла сирійської гарячої зони спроба побудови народовладдя нищиться силами Ісламської держави. (переклад статті Девіда Ґребера, професора Лондонської школи економіки, для The Guardian.)

У 1937-му мій батько став добровольцем у лавах Інтернаціональних Бригад для захисту Іспанської Республіки. Фашистький заколот був призупинений повстанням робітників, очоленим анархістами та соціалістами, і на значній частині території Іспанії відбулась дійсна соціальна революція, що привела до встановлення режиму прямого народовладдя у цілих містах, робітничого керування промисловістю та ґрунтовного розширення прав і можливостей жінок.

Іспанські революцінери сподівались створити образ вільного суспільства, котрий міг би бути наслідуваний цілим світом. Натомість світові сили оголосили політику "невтручання" та влаштували сувору блокаду республіки, зберігаючи її навіть тоді, коли Гітлер та Муссоліні, показні підписники угоди про блокаду, почали постачати війська та зброю для посилення фашистської влади. Наслідок - кілька років громадянської війни, що скінчилась придушенням революції та однією з найкривавіших розправ XX сторіччя.

Я ніколи не допускав думки, що протягом свого життя побачу, як подібне відбувається знову. Звісно, жодна історична подія не повторюється двічі. Є безліч відмінностей між подіями Іспанії 1936 року та Рожави, трьох значною мірою курдських областей Сирії, тепер. Але деякі з подібностей настільки вражаючі, такі збентежливі, що я почуваю своїм обов’язком, обов’язком людини, що виросла в родині, чиї погляди в багатох відношеннях визначені Іспанською революцією, сказати: ми не можемо допустити повторення іспанського кінця революції знову.

Рожава на мапі Сирії

Самоврядна область Рожави, в теперішньому вигляді, є одною з небагатьох світлих плям, хоч і дуже яскравою плямою, породженою Сирійською революцією. Прогнавши представників режиму Ассада у 2011, і всупереч ворожості більшості сусідів, Рожава не просто захистила свою незалежність, а стала чудовою спробою побудови народовладдя. Народні ради були створені як основні керівні органи, ради обираються з ретельним дотриманням етнічної рівноваги (в кожній громаді, наприклад, серед трьох головних службовців повинен бути один курд, один араб, один ассирійський чи вірменський християнин, і серед них обов’язково одна жінка), є жіночі та молодіжні ради, і, в якості дивовижного відлуння озброєних Мухерес Лібрес (Вільних Жінок) Іспанії, феміністична армія, "YJA Star" ополчення ("Спілка вільних жінок" слово "стар" - вказує на стародавню богиню Межиріччя - Іштар), що виконує значну частину бойових завдань проти збройних сил Ісламської держави.

Як подібне може відбуватись і майже повністю нехтуватись міжнародною спільнотою, і навіть, в більшості, міжнародним лівим рухом? Здебільшого, здається, через співпрацю Революційної партії Рожави, PYD, з Робітничою партією Курдистану (Туреччини), марксистським повстанським рухом, що з 1970 року брав участь у затяжній війні проти Турецької держави. НАТО, США та ЄС офіційно розцінюють РПК як "терористичну" організацію. Тим часом ліваки здебільшого таврують їх як сталіністів.

Демонстрація у Женеві, прапор з Абдуллою Оджаланом

Однак насправді РПК нині ніщо подібне до старої, згори донизу леніністської партії, що колись звалась РПК. Її власний внутрішній розвиток, а також перебудова свідомості її засновника, Абдулли Оджалана, утримуваного у турецькій в’язниці з 1999, спричинила докорінну зміну її цілей та засобів.

РПК оголосила, що більше не прагне утворення Курдської держави. Натомість, натхненна в тому числі творчістю соціального еколога та анархіста Мюррея Букчина, прийняла погляди "визвольного (лібертарного) громадівства", закликаючи курдів до створення вільних, самоврядних спільнот, заснованих на засадах прямого народовладдя, що могли б зруйнувати національні кордони - що, очікувано, ставали б поступово менш і менш значимими. Отож, за цією пропозицією, курдська боротьба могла б стати прообразом для наслідування світовим рухом до справжнього народовладдя, кооперативного господарства, та поступового відмирання бюрократичної національної держави.

З 2005 РПК, натхненна діями сапатистських повстанців Чіапасу (Мексика), оголосила одностороннє припинення вогню проти Турецької держави та зосередилась на розбудові народовладдя на землях, уже опанованих курдськими революціонерами. Дехто питав, наскільки суттєво все це. Очевидно, авторитарні елементи досі є. Однак події у Рожаві, де Сирійська революція дала курдським відчайдухам змогу зробити спрову на обширних, суміжних землях, спонукають вважати, що ця революція - що завгодно, тільки не показуха. Ради, збори та ополчення скликано, майно держави передане кооперативам робітників - і все це незважаючи на продовження нападів з боку ультраправих Ісламської держави. Вищеописане підпадає під будь-яке визначення соціальної революції. Принаймні на Близькому Сході ці зусилля були помічені: коли загони РПК та Рожави успішно пробились крізь території ісламістів у Іраку, щоб врятувати тисячі єзидських (етнос, споріднений з курдами, та релігійна громада - В.Ш.) біженців, оточених на горі Синджар після того, як першмерга (збройні сили Ірацького Курдистану. Ірацький Курдистан за конституцією Іраку має власні збройні сили. - В.Ш.) втекли з поля бою. Ці дії були широко обговорювані та схвалені у регіоні, але навдивовижу не спричинили відгуку у європейських чи північноамериканських ЗМІ.

Тепер Ісламська держава завдає удару у відповідь із безліччю танків виробництва США та важкою артилерією з Іраку, щоб помститись багатьом революційним загонам у Кобані (також Айн-ель-Араб, місто в Рожаві. - В.Ш.), оголошуючи про намір винищити чи уярмити - так, буквально уярмити - все мирне населення. Тим часом турецькі війська стоять на кордоні, перешкоджаючи надходженню добровольців та боєприпасів до оборонців Кобані, літаки США маячать у небі, завдаючи несподіваних, символічних, голкових ударів - вочевидь, щоб мати змогу говорити, що не стояла осторонь, поки оборонці найвеличнішої спроби побудови народовладдя гинули під шквальним вогнем.

Якщо є послідовники франкістської показної набожності, різників-фалангістів, сьогодні, кому бути ними, якщо не ісламістам ІДІЛу? Якщо є сучасна подоба Мухерес Лібрес Іспанії, кому бути нею, коли не хоробрим жінкам, що обороняють барикади у Кобані? Чи не є світ, і в його числі, найганебніше, світовий лівий рух, - співвинуватцем повторення історії?

Джерело: The Guardian.